Loading presentation...

Present Remotely

Send the link below via email or IM

Copy

Present to your audience

Start remote presentation

  • Invited audience members will follow you as you navigate and present
  • People invited to a presentation do not need a Prezi account
  • This link expires 10 minutes after you close the presentation
  • A maximum of 30 users can follow your presentation
  • Learn more about this feature in our knowledge base article

Do you really want to delete this prezi?

Neither you, nor the coeditors you shared it with will be able to recover it again.

DeleteCancel

СПАДКУВАННЯ В МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ

No description
by

Katty Keene

on 3 December 2014

Comments (0)

Please log in to add your comment.

Report abuse

Transcript of СПАДКУВАННЯ В МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ

1. Колізійні питання в сфері спадкових відносин.
2. Міжнародно-правове регулювання спадкових відносин.
3. Колізійне регулювання в сфері спадкових відносин.
4. Перехід спадщини до держави

СПАДКУВАННЯ В МІЖНАРОДНОМУ ПРИВАТНОМУ ПРАВІ
План
1. КОЛІЗІЙНІ ПИТАННЯ В СФЕРІ СПАДКОВИХ ВІДНОСИН
В будь-якому суспільстві спадкові відносини складають найбільш консервативну сферу цивільного права. Будучи гісно пов’язаними з етичними уявленнями, що склалися в суспільстві, сімейними за¬садами і національними традиціями, спадкове право кожної країни відрізняється значною своєрідністю і достатньо складно піддається змінам

Число спадкових справ з іноземним елементом в другій половині XX століття весь час збільшувалося, що є непрямим результатом міграції населення у всьому світі. Так, з Європи в період 1901-1910 рр. виїхали 12377 тис., а в період 1911-1920 років - 8852 тис. осіб.
Переселенці часто зв’язані родинними відносинами з окремими громадянами країни свого походження, що і служить основою для виникнення справ про спадкоємство. Різноманітність практики в цій сфері і складнощі, що виникають при вирішенні конкретних спадкових справ, пояснюються значними відмінностями у внутрішньому законодавстві різних країн в питаннях спадкового права.
Це виявляється в тому, що неоднаково визначається коло спадкоємців за законом і за за¬повітом; встановлюються різні вимоги щодо форми заповіту; існують різні системи розподілу спадкового майна та ін
В літературі виділяють наступні колізійні питання, що виникають У процесі спадкування:
- здатність особи до складання заповіту. Законодавства різних дер¬жав встановлюють різні вимоги щодо набуття такої здатності. Так, з набуттям повноліття (18 років) можливе складання заповіту у Франції, Швейцарії, більшості штатів США, з 16 років - у Німеччині, деяких
штатах США, з 14 років можуть складати заповіт військові та моряки за законодавством Англії. Законодавство ряду держав не наділяє здат¬ністю до складання заповіту душевнохворих, осіб з фізичними вадами, марнотратників та ін.

Дане питання ускладнюється і тим, що в практиці правового регулю¬вання відсутня єдина колізійна прив’язка з даного питання: за законом громадянства заповідальна здатність визначається в Чехії, Туреччині, Таїланді, законодавство Кстонії надає пріоритет закону країни перебу¬вання на час оформлення заповіту, законодавство Швейцарії - перед¬бачає можливість альтернативного застосування прив’язки до місця проживання, звичайного перебування чи громадянства особи на момент складання розпорядження
- склад спадщини. Мова йде про визначення, з чого саме складаєть¬ся спадщина, оскільки у різних законодавствах це питання вирішується по-різному. Так, у багатьох законодавствах цей об’єкт позначається як все майно, що залишилось після померлого.
Зокрема, в нашій державі до складу спадщини входять усі права та обовязки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (ст. 1218 ЦК України); при цьому, згідно ст. 1219 ЦК України, не входять до складу спадщини права та обов’язки, що нерозривно пов’язані з особою спад¬кодавця, такі як особисті немайнові права; право на участь у товариствах та право членства в об’єднаннях громадян, якщо інше не встановлено законом або їх уста¬новчими документами; право на відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або ін¬шим ушкодженням здоров’я; права на аліменти, пенсію, допомогу або інші виплати, встановлені законом; права та обов’язки особи як кредитора або боржника, якщо вони є нерозривно пов'язаними з особою спадкодавця і у зв'язку з цим не можуть бути виконані іншою особою.
В умовах класифікації спадкового майна на рухоме і нерухоме виникає явище, яке називають «розщеплюванням статуту спадкування». Йдеться про відмінності в колізійно-правовому регулюванні відносин щодо успадкування двох категорій речей (рухомих та нерухомих) і диференціацію відповідних правових режимів для них, що здійснюється на основі двох різних самостійних колізійних прив’язок - закону місця проживання спадкодавця і закону місця знаходження речі
- форма спадкового розпорядження. Існує два головнггх різновиди спадкового розпорядження - успадкування за законом або за заповітом. У різних правових системах ці різновиди використовуються одночасно, поодинці (або тільки успадкування за законом, або тільки за заповітом) чи альтернативно (на вибір спадкодавця).
- форма заповіту. 1 Іід заповітом розуміється волевиявлення спад¬кодавця, спрямоване на визначення юридичної долі його майна після смерті, що складене у формі, яка приписана законом. Він виступає од¬ностороннім цивільно-правовим правочином, до форми якого у різних державах висуваються різні вимоги
Національні законодавства встановлюють різні форми заповіту:
а) публічний заповіт, що складається за участю офіційної особи, як правило - нотаріуса. В окремих державах до процедури оформлення заповіту залучаються також свідки (Німеччина, Франція, Японія та ііг.);
б) проста письмова форма заповіту, що передбачає матеріальне закріплення тексту заповіту та наявність підпису заповідача (Канада);
в) власноручний заповіт (т.з. «олографічна форма»), коли заповідач «від руки» викладає сам текст заповіту та його підписує, в окремих випадках - в присутності свідків. В світовій практиці він вважається найбільш поширеною формою заповіту

- визначення спадкоємців. Одне з найбільш складних питань в сфері спадкування, оскільки в різних правових системах по-різному вирішу¬ються питання про коло родичів, які мають право брати участь в успад¬куванні. Крім того, не існує єдності у питанні, той із подружжя, що пе¬режив покійного, входить до цього кола спадкоємців чи виокремлюється з нього, отримуючи спеціальний статус. Також по-різному визначаються черги спадкоємців, порядок і процедура їх призову до успадкування. Крім того, в різних правових системах не завжди співпадають системи розподілу спадщини між спадкоємцями в цих класах
2. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ СПАДКОВИХ ВІДНОСИН
Складність та актуальність відносин спадкування в МІ IIІ обумо¬вили ряд спроб здійснити їх уніфіковане правове регулювання на рів¬ні міжнародних договорів. Однак наявність суттєвих розбіжностей у національному правовому регулюванні спадкових відносин в різних державах зумовлює незначну кількість міжнародних договорів у цій сфері. Зокрема можна вказати наступні:
- «Гаазька конвенція про колізію законів, що стосуються форми заповітів» (1961 р.).
З поміж інших конвенцій в сфері спадкових відносин ця Конвен¬ція вирізняється тим, що вступила в силу та набрала значну кількість держав-учасниць. Паша держава з застереженнями приєдналась до цієї Конвенції згідно із Законом України від 17.12.2009 року № І 772-У1.

Дана Конвенція включає біля тридцяти держав-учасниць і розглядає питання щодо застосування існуючих видів колізійних прив’язок, які регламентують форму заповіту. Зокрема, заповіт є дійсним стосовно форми, якщо вона відповідає вну¬трішньому законодавству: а) місця, де заповідач його склав, або Ь) громадянства заповідача на момент складення заповіту чи на момент його смерті, або с) постій¬ного місця проживання заповідача на момент складення заповіту чи на момент його смерті, або сі) звичайного місця проживання заповідача на момент складення заповіту чи на момент його смерті, або е) наскільки це стосується нерухомості — її місцезнаходження
Застереження нашої держави щодо приєднання до цієї Конвенції вклю¬чають в себе право визначати місце постійного проживання заповідача згідно із законом суду (ІехТогі), не визнавати заповіти, вчинені громадянами України в усній формі, крім як за виняткових обставин, та не застосовувати цю Конвенцію до будь-яких положень заповітів, які згідно із законодавством України не стосу¬ються спадкування.
- «Вашингтонська конвенція про одноманітний закон про форму міжнародного заповіту» (1973 р.).
Згідно «Вашингтонської конвенції» (1973 р.), заповіт повинен бути власноручно виконаний спадкодавцем і ним же підписаний. Спадкодавцю ставиться в обовязок зробити про це заяву у присутності двох свідків і уповноваженої особи. При цьому свідкам і уповноваженій особі не обов’язково знати про зміст заповіту
- «Гаазька конвенція щодо міжнародного управління майном по¬мерлих осіб» (1973 р.).
Дана Конвенція чинності не набула, не набравши необхідного числа ратифікацій [1, с. 431]. Конвенцією передбачено запровадження спеціального документа - міжна¬родного сертифіката, що видається компетентним органом держави місця звичайного проживання померлого і надає право його володільцю вчиняти зазначені в ньому дії стосовно управління спадковим майном.

- «Гаазька конвенція про право, що застосовується до майна, роз¬порядження яким здійснюється на засадах довірчої власності, та його визнання» (1985 р.).

- «Гаазька конвенція про право, що підлягає застосуванню до спад¬кування нерухомого майна» (1989 р.).

Слід вказати, що у вказаних вище Конвенціях, за винятком «Гаазької конвенції про колізію законів, що стосуються форми спадкових розпо¬ряджень» (1%І р.) та «Конвенції про запровадження системи реєстрації заповітів» (1972 р.), наша держава участі не бере.
З причин, вказаних вище, регіональна і двостороння уніфікація спадкового права в МПП отримала більш широке розповсюдження.
До уніфікацій регіонального масштабу за участю нашої держави належить «Мінська конвенція про правову допомогу
та правові від¬носини у цивільних, сімейних та кримінальних справах» (1993 р.).

В ній встановлено принцип рівності успадкування громадян Договірних Сторін як за законом, так і за заповітом, на територіях інших Договірних Сторін (принцип національного режиму) (ст. 44). Право на успадкування рухомого майна визначаєть¬ся за законодавством держави, на території якої спадкодавець мав своє останнє постійне місце проживання, а щодо нерухомого майна — законодавством держави, на території якої це майно знаходиться (ст. 45).

Так, незважаючи на участь України і Молдови у «Мінській конвенції про право¬ву допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах» (1993 р.), ці держави уклали між собою договір про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 27.05.1993 р., у ст. 37 якого
міс¬титься правило щодо успадкування рухомого майна, яке відрізняється від правила «Мінської конвенції» (1993 р.): правові відносини в галузі успадкування рухомого майна регулюються законодавством тієї держави, громадянином якої був заповідач в момент смерті. Аналогічно, таку ж норму (успадкування рухомого майна регулю¬ється законодавством держави, громадянином якої був спадкодавець на момент своєї смерті) містить ст. 34 «Договір між Україною та Румунією про правову допомогу та правові відносини в цивільних справах» (2002 р.)
3. КОЛІЗІЙНЕ РЕГУЛЮВАННЯ В СФЕРІ СПАДКОВИХ ВІДНОСИН
За відсутності широко визнаних уніфікацій правове врегулювання відносин у сфері спадкування здійснюється за допомогою колізійного методу. Па практиці найбільш застосовними колізійними прив'язками в сфері спадкових відносин є наступні:
 особистий закон спадкодавця (закон громадянства чи закон місця проживання);
 -закон місця вчинення заповіту;
 -закон місця знаходження майна;
 закон місця смерті спадкодавця;
 «автономія волі» спадкодавця;

Зокрема в міжнародних договорах України з питань спадкових від¬носин здебільшого застосовуються колізійні прив’язки «закон місця смерті спадкодавця» або «особистий закон спадкодавця» для врегулю¬вання питань успадкування рухомого майна, колізійна прив’язка «за¬кон місця знаходження майна»-для успадкування нерухомого майна, а прив’язка «закон місця вчинення заповіту» — для врегулювання його форми. Що ж до прив’язки «автономії волі» спадкодавця, то сфера її за¬стосування обмежена вибором між «законом місця смерті спадкодавця» та «особистим законом спадкодавця» (точніше - законом держави гро¬мадянства) (ст. 70 Закону України «Про міжнародне приватне право»).
Як вже вказувалось, колізійні норми з даного питання містяться у міжнародних договорах нашої держави про правову допомогу (слід враховувати, що не у всіх таких договорах наявні норми з питань спад¬кування), при цьому положення щодо спадкування у різних договорах не є однаковими.
На національно-правовому рівні колізійне регулювання в даній сфері здійснюється положеннями розділу X «Колізійні норми щодо спадкування» Закону України «Про міжнародне приватне право».
За загальним правило, згідно ст. 70 Закону, спадкові відносини регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання, якщо спадкодавцем не обрано в заповіті право держави, громадянином якої він був. Вибір права спадкодавцем буде недійсним, якщо після складання заповіт)' його громадянство змінилося

У ст. 71 Закону закріплене спеціальне правило щодо спадкуван¬ня нерухомості: спадкування нерухомого майна регулюється правом держави, на території якої знаходиться це майно, а майно,
яке підлягає державній реєстрації в Україні. - правом України.
Ст. 72 Закону України «Про міжнародне приватне право» встанов¬лює, що здатність особи на складання і скасування заповіту, а також форма заповіту і акта його скасування визначаються правом держави, у якій спадкодавець мав постійне місце проживання в момент складання акта або в момент смерті.

4. ПЕРЕХІД СПАДЩИНИ ДО ДЕРЖАВИ

Усім правовим системам
світу відомі ситуації, коли у випадках від¬криття спадщини відсутні як спадкоємці за заповітом, так і спадкоємці за законом. У чинному цивільному законодавстві України (сг. 1277
ЦК) для позначення такої ситуації використано термін «відумерлість спадщини».

В цілому, спираючись на суверенне право здійснювати юрисдикцію в межах своєї території, держави обертають зазначене майно на свою користь. Сутність т.з. «права окупації», яке вперше на законодавчому рівні було відтворене у французькому Цивільному Кодексі, зводиться до того, що відумерла спадщина розглядається як майно, що не має власника, і, оскільки це майно знаходиться на території відповідного суверена, воно ним і «захоплюється». Звідси випливає, що відумерла спадщина, яка знаходиться на території іноземної держави, на підставі цього самого права «захоплюється» відповідним іноземним сувереном. Зважаючи на певну неоднозначність цього питання, у міжнародному приватному праві відсутні універсальні уніфікації підстав та порядку переходу спадщини до держави [І. с. 437-438].
В Законі України «Про міжнародне приватне право» норми щодо відумерлої спадщини відсутні взагалі. Що ж стосується національно- правового регулювання, то за новим цивільним законодавством України слід розрізняти перехід спадщини до держави (за заповітом) та перехід спадщини до територіальної громади (в силу положень законодавства). Іншими словами, держава може виступати спадкоємцем за заповітом, проте відумерла спадщина переходить у власність відповідної терито¬ріальної громади. При цьому суттєвим є те, що міжнародні договори про правову допомогу за участю нашої держави передбачають перехід рухомого майна у складі відумерлої спадщини за кордоном у власність саме держави, в той час як чинний Цивільний кодекс України – перехід всієї спадщини у власність відповідної територіальної громади.
Згідно ст. 1277 ЦК України,
у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за за¬коном, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття суд визнає спадщину відумерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Заява про ви¬знання спадщини відумерлою подається після спливу одного року з часу відкриття спадщини. Спадщина, визнана судом відумерлою, переходить у власність терито¬ріальної громади за місцем відкриття спадщини. Територіальна громада, яка стала власником відумерлого майна, зобов’язана задовольнити заявлені вимоги кредиторів спадкодавця.

Full transcript